Право свободи в неволі безправ’я

Право на свободу та особисту недоторканність особи, що потрапила в жорна кримінального провадження в нашій країні, є надзвичайно вразливим. Часто просто маніакальне бажання українських суддів тримати людину під вартою, не допускаючи й думки про будь-який альтернативний запобіжний захід, має наслідком прийняття абсурдних судових рішень. Рішень, що далекі не тільки від закону, а й здорового глузду.

Зараз приймаю участь в багатостраждальному кримінальному провадженні. В ньому було вже багато всього: і вирок, і його скасування апеляцією, і фальсифікації, і порушення права на захист. Тепер дійшли і до незаконного продовження строків тримання під вартою.

Скасовуючи вирок апеляційний суд призначив новий судовий розгляд зі стадії підготовчого судового засідання та на два місяці продовжив обвинуваченим строк тримання під вартою.

Суддя суду першої інстанції призначив підготовче засідання за два дні до закінчення строку тримання під вартою. Розрахунок був на формальне, рутинне засідання тривалістю в хвили тридцять. Це з виходом в нарадчу кімнату. Але не так сталося, як гадалося.

В зв’язку з невідповідністю обвинувального акта вимогам закону стороною захисту заявлені клопотання про його повернення прокурору. Про ці недоліки заявлялось ще під час попереднього розгляду справи. Але тоді це не завадило суду винести обвинувальний вирок. Тому захисники були дуже здивовані, коли після кількох годин в нарадчій кімнаті суд оголосив ухвалу про задоволення клопотань захисників. Але чи не ще більшим здивуванням було рішення суду про продовження строків тримання під вартою обвинуваченим. Причому обидва процесуальні рішення оформлені однією ухвалою.

Зі спілкування з колегами я дізнався, що подібні випадки не є поодинокими. Але чи законними? Зараз спробуємо в цьому розібратись.

Отримавши обвинувальний акт суд, у відповідності з вимогами пунктів 3, 4 та 5 частини 3 статті 314 Кримінального процесуального кодексу України, може прийняти рішення про призначення судового розгляду, направлення цього акта для визначення підсудності або про його повернення, якщо він не відповідає вимогам цього Кодексу.

Лише у випадку призначення судового розгляду суд проводить підготовку до судового розгляду, що чітко визначено частиною 1 статті 315 Кримінального процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 3 статті 315 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим.

Саме на вказану норму послався суд в своїй ухвалі як на підставу продовження строку тримання під вартою. Однак, така позиція є хибною і суперечить вимогам закону.

Відповідно до приписів ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як вже зазначено вище, переходити в даному випадку до вирішення питань, визначених частинами 2 та 3 статті 315 Кримінального процесуального кодексу України, суд міг би лише у випадку призначення судового розгляду на підставі обвинувального акту. Тому продовження строку тримання під вартою з одночасним поверненням обвинувального акта прокурору не відповідає приписам частини 1 статті 315 Кримінального процесуального кодексу України.

Обґрунтуванню необхідності продовження строку запобіжного заходу суд відвів в ухвалі аж один невеличкий абзац, який я наведу тут без змін:

Відповідно до ухвали апеляційного суду Кіровоградської області від 23.06.2016 року, строк тримання під вартою обвинуваченим закінчується о 16 год. 50 хв. 21.08.2016 року, у суду відсутні законні підстави для зміни запобіжного заходу обвинуваченим.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїй постанові №14 від 19 грудня 2014 року зазначає:

«У ч. 3 ст. 315 КПК вміщено норму, яка чітко регулює питання продовження запобіжних заходів у кримінальному провадженні, строк застосування яких не обмежений. Щодо застосування домашнього арешту та тримання під вартою, що обмежені граничним терміном дії, враховуючи наявну практику ЄСПЛ, яка поряд з визначеннями законних випадків тримання особи під вартою та процесуальних гарантій обрання та продовження застосування таких запобіжних заходів та однозначно забороняє «автоматичне» продовження застосування тримання під вартою, вважаємо, що суд під час підготовчого судового засідання уповноважений поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності відповідних клопотань сторін, оскільки 1) суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних строків розгляду, 2) підстав для повернення обвинувального акта суд не встановив, 3) це зумовлено необхідністю досягнення завдань кримінального провадження. У будь-якому випадку суд не вправі вирішувати зазначене питання без забезпечення належного порядку розгляду та мотивування прийнятого рішення».

В даному випадку суд не тільки не ставив на обговорення сторін питання щодо запобіжного заходу. У сторін навіть не було можливості заявити клопотання про його продовження, зміну чи скасування. Це вже не говорячи про те, що будь-яке рішення про продовження строку тримання під вартою має бути належним чином обґрунтоване та мають бути наведені конкретні мотиви прийняття такого рішення (наприклад, дивіться рішення у справах «Летельє проти Франції» (Letellier v France), 12369/86, 26 червня 1991 року; «Бойченко проти Молдови» (Boicenco v Moldova), 41088/05, 11 липня 2006 року ).

Описані вище порушення судом норм кримінального процесуального закону призвели також і до інших наслідків.

Статтею 314 Кримінального процесуального кодексу України передбачена можливість оскарження ухвали суду про повернення обвинувального акта прокурору в апеляційному порядку. Прокурор та сторона захисту цією можливістю скористались. При цьому апеляціями захисників фактично оскаржене не повернення обвинувального акта, а саме продовження строку тримання під вартою їх клієнтів. Апеляційним судом за всіма апеляційними скаргами відкрите провадження.

Відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

Згідно з вимогами статті 12 Кримінального процесуального кодексу України під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

У відповідності до приписів частини 1 статті 400 Кримінального процесуального кодексу України подання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду зупиняє набрання ними законної сили та їх виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так як ухвала суду про повернення обвинувального акта не набрала законної сили і була оскаржена, то зі спливом строку тримання під вартою, який був продовжений апеляційним судом при скасуванні вироку, зникла підстава для тримання обвинувачених під вартою.

З цієї причини захисниками подані скарги слідчому судді в порядку статті 206 Кримінального процесуального кодексу України.

Частинами 2 та 3 статті 206 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що у випадку якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

Більше двох тижнів скарги не призначались до розгляду. Коли ж він відбувся, то цілком прогнозовано в їх задоволенні було відмовлено.

Мотивація відмови є досить цікавою. І заплутаною.

В одній ухвалі слідчий суддя послався на норми статей  205 та 309 Кримінального процесуального кодексу України, в інший лише на норми статті 203 того ж Кодексу. Спільним для обох ухвал є те, що винесені вони одним слідчим суддею, а також посилання на ту обставину, що у слідчого судді відсутні відомості про результати розгляду апеляційних скарг на ухвалу про повернення обвинувального акта. І це при тому, що разом зі скаргами надані копії ухвал про відкриття апеляційного провадження та повідомлено, що розгляд ще не відбувся.

Щось писати про законність цих рішень, мабуть, зайве. Адже коли слідчий суддя не розрізняє ухвали слідчого судді та ухвали суду, то це говорить саме за себе.

В сучасній українській судовій системі повно проблем. Найперша з них – це те, що судова система все ніяк не стане судовою владою. По-справжньому незалежною та авторитетною, націленою, перш за все, на захист прав людини. Та ще однією величезною проблемою є безкарність та фактична відсутність відповідальності суддів за незаконні рішення. Незалежно від того прийняті ці рішення через незнання закону, чи через свідоме його порушення.  І доки процедура притягнення судді до відповідальності буде довгою та неповороткою, доти захисту прав людини не буде. Будуть лише пошуки варіантів ці права обійти. А якщо обійти не виходить, то можна й топтати.

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,  

Залишити коментар

Подтвердите, что Вы не бот — выберите самый большой кружок: