Приклад клопотання про зміну запобіжного заходу

В одній зі справ за частиною 2 статті 187 Кримінального кодексу України суд вкотре продовжив строк тримання під вартою моїм підзахисним. При цьому необхідність продовження дії цього запобіжного заходу суд обґрунтував лише суворістю покарання, що їм загрожує. Також суд не знайшов нічого кращого, ніж послатись на рішення Європейського суду з прав людини в справах «Харченко проти України», «Лабіта проти Італії» та «Москаленко проти України», які якраз констатують порушення права на свободу та особисту недоторканність.

Ну що ж, я почекав місяць і підготував ось таке клопотання. Цікаво, на які ж рішення пошлеться суд, якщо відмовить в його задоволенні?

13 листопада 2017 року судом продовжено строк тримання під вартою Х. та Г. до 12 січня 2018 року. При цьому суд вказав як на підставу прийняття такого   рішення – тяжкість покарання, що загрожує моїм підзахисним. Альтернатива заміни тримання під вартою іншим запобіжним заходом, наприклад,  заставою – судом не розглядалась.

Сторона захисту вважає, що після спливу часу з дня продовження дії запобіжного заходу та закінчення дослідження доказів судом, є підстави для зміни найсуворішого запобіжного заходу на інший.

Відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

Дозволю собі нагадати суду, що мої клієнти знаходяться під вартою з 30 червня 2015 року, тобто вже два з половиною роки. Таке тривале ув’язнення без вироку суду навряд можна назвати виправданим.

В рішенні по справі «Харченко проти України» Європейський суд з прав людини констатував порушення пункту 3 статті 5 Конвенції та прийшов до наступного висновку:

80. Суд зазначає, що досудове ув’язнення заявника тривало два роки і чотири місяці. Він зауважує,  що у  першій  постанові  про взяття  заявника під варту вказувалося на серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від  слідства.  Надалі прокурори і суди,  продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не  наводили  підстави  своїх  рішень,  а   лише   посилалися   на відповідність  раніше обраного запобіжного заходу.  Проте згідно з пунктом 3 статті 5   після  спливу  певного  часу  саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи  і  судові  органи  зобов’язані  навести  інші підстави  для  продовжуваного тримання під вартою.  До того ж такі підстави мають   бути   чітко   зазначені   національними   судами (див. згадане   вище   рішення  у  справі  “Єлоєв  проти  України” ,  п.  60).  Однак у справі,  що  розглядається,  таких підстав  суди не наводили.  Крім того,  національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого  запобіжного  заходу, альтернативного триманню під вартою.

В справі «Лабіта проти Італії» Європейський суд з прав людини прийшов до висновку про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції виходячи з того, що період тримання   заявника   під   вартою  протягом  судового розгляду справи становив 2 роки і 7 місяців.  Відповідні  органи національної   влади  тричі  вирішували  питання  про  доцільність утримання   заявника   під   вартою  і  тричі  відмовляли  йому  у звільненні.   Підставами   для   таких   рішень  стали: існування серйозних  доказів,  які свідчили про винність заявника, небезпека тиску  на  свідків  з  боку  заявника  та  можлива втрата доказів. Далі,  підставами  для  прийняття  рішень  про подальше  тримання  заявника під вартою, поряд із ризиком тиску на свідків  та  втрати  доказів,  стали суспільна небезпека заявника, складність   справи   та   вимоги  слідства.  Зазначені  підстави, спростувати   які   наперед  було  неможливо,  носили  максимально загальний  характер. Національні суди не навели  жодного  факту,  який  свідчив  би  про  реальне існування ризику, що  був би підставою для відмови у звільненні; крім того, вони  не  змогли  довести  факт суспільної небезпечності заявника. Жодного  значення не було надано тому, що обвинувачення заявника з плином   часу   слабшало,   а   не   навпаки   (не  ставало  більш обґрунтованим).   Таким   чином,  підстави  прийняття  рішень  про відмову  заявнику  у  звільненні були недостатніми, щоб виправдати його  тримання  під  вартою  протягом двох років і семи місяців, а отже, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

У справі «Москаленко проти України» Суд прийшов до таких висновків:

33. У своїх рішеннях про тримання заявника під вартою, органи державної влади додатково до обґрунтованої підозри щодо заявника посилалися в основному на три підстави: 1) тяжкість злочинів, у вчиненні яких він обвинувачувався; 2) суворість покарання, яке йому могло бути призначено і 3) необхідність забезпечити належний хід провадження, враховуючи ризик того, що заявник міг переховуватися від слідства і суду та примусити свідків давати неправдиві показання.

36. Суд зазначає, що органи судової влади неодноразово посилалися на імовірність того, що до заявника може бути застосоване суворе покарання, враховуючи тяжкість злочинів, у скоєнні яких він обвинувачувався. У цьому контексті Суд нагадує, що суворість покарання, яке може бути призначено, є належним елементом при оцінці ризику переховування від суду чи скоєння іншого злочину. Суд визнає, що, враховуючи серйозність висунутих щодо заявника обвинувачень, державні органи могли виправдано вважати, що такий ризик існує. Однак, Суд неодноразово встановлював, що сама по собі тяжкість обвинувачення не може слугувати виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справі «Ілійков проти Болгарії» (Іlijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункти 80-81, рішення від 26 липня 2001 року).

38. Також Суд зазначає, що державні органи не розглядали жодних інших альтернатив забезпечення явки заявника до суду (див. там же, пункт 137 з подальшими посиланнями).

Таким чином, у справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Наведені вище рішення Європейського суду з прав людини встановили порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у випадках, що є дуже подібними до ситуації, яка склалась зараз в цьому кримінальному провадженні. Вони однозначно говорять, що лише тяжкість покарання, яке загрожує обвинувачуваним не може виправдовувати таке тривале тримання їх під вартою. Тому, з метою дотримання гарантованого статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на свободу та особисту недоторканність Х. та Г. прошу змінити їм запобіжний захід з тримання під вартою на інший.

Теґи: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,  

Залишити коментар

Подтвердите, что Вы не бот — выберите самый большой кружок: